Зинаида Крюкина

Что нотным станом виснут над дорогой, И развлечения запрещает строго, Их связывая, будто, навсегда. Печаль остудит лета жаркий ход, Напомнит, что осталось ждать немного До встречи с непогодой у порога И осени дыханье принесет. Бокал наполнив добрым каберне, Случайный тост произнесет со смыслом, Дав повод взволноваться тайным мыслям, Неясным, словно тени на стене...

Загойдали епітетів хвилями- І здійнялись метеликів зграї, Розлетівшись думками та мріями. Ви мовчанням мене запросили У безмежжя із вами поринути- Я забуті знайшла свої крила, Щоб злітати, кружляти і линути... Ви злякалися світла яскравого І розтанули з ранком примарою, Купку пір'я лишивши злотавого- Мрію зльоту між сивими хмарами...

Розпорошило мрії - не зібрати, І сплутало життєві сторінки, Не дивлячись на номери і дати. Це літо сонцем випалило вщент З душі ескіз майбутнього тендітний. Натомість, гострим на щоках дощем Краплин сліди полишило помітні. Буяння дике звуків й кольорів Складає безперевну тугу й втому. І мрії, не діставшись берегів, У морі спеки гинуть, невідомі...

Поясами с часами- минутами Можем ветром быть унесёнными, С километрами, весями- пунктами... Мы с тобой можем быть очень разными, Боль замазывать странными песнями, Но зачем-то невидимо связаны, Даже если не рядом, то вместе мы. Ты и я -целого половины, Что к случайным деталям прикручены, Мы - начало с тобой двуединое, Строки песен, навечно заучены...

Зневірений у власному житті, Не маючи ні ворогів, ні друзів, Він просто йшов, бо треба далі йти. Він намагався влитися у зливу Водою стати, виснажений вщент. Він йшов похмурий, змоклий, нещасливий Під сірих крапель акомпанемент. Він чув, що має дощ колись скінчитись, Про тепле і яскраве сонце знав. Він так хотів всміхнутись і зігрітись...