Ноченька чудная, месяцем скрашена:
Видно, иголку найти...
Выйди, любимая, знаю - уставшая,
Встретим минутку любви!
Сядем, обнявшись, с тобой под калиною -
Над господами - я пан...
Рыбка, смотри, как волной посеребренной
Стелется в поле туман;
Лес зачарованный бликами лунными,
Замер, как будто бы спит.
И над осинами струнами тонкими
Тихо листвой дребезжит.
Небо бескрайнее звезды осыпали -
Господи, что ж за краса!
Жемчугом матовым в каждой травиночке
Перлами блещет роса!
Ты не пугайся, что ноженьки белые
Ступят с прохладой в росу:
Я ж тебя верную, нежную, милую
Сам на руках отнесу.
Ты не замерзнешь, не бойся, лебедушка:
Видишь - ни ветра, ни туч...
И обнимая к горячему сердцу,
Жаром к тебе прикоснусь.
Ты же не бойся, что кто-то услышит
Тихий наш шепот любви:
Ночь убаюкала, темень окутала -
Шелест деревьев вдали.
Спят все враги твои, знать уработаны
И не спугнет нас их смех...
Нам же, замученным долей проклятою,
Жажда любви - разве грех?
Михайло Петрович Старицький
Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупі ми тут під калиною –
І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею
Стелеться полем туман;
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;
Небо незміряне всипано зорями –
Що то за Божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько:
Тепло – ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала –
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання – за гріх?
