Когда я слушаю музыку моей юности, я неизменно плачу. Наверно, это потому, что я дожил до глубокой старости, и скоро смерть. А жаль. ТАК хороша была жизнь… Но вот я послушал, как поют Кобзон и Градский украинскую песню, ставшую народной, и тоже заплакал. А она не песня моей молодости. Она песня молодости моих мамы и папы. Чорніï брови, каріï очі, Темні, як нічка, ясні, как день! Ой, очі, очі, очі дівочі, Де ж ви навчились зводить людей? -- Вас i немає, а ви мов тута, Світите в душу, як дві зорі. Чи в вас улита якась отрута, Чи, може, справді ви знахарі? -- Чорніï брови — стрічки шовкові, Все б тільки вами я любувавсь. Каріï очі, очі дівочі, Все б тільки я дивився на вас! -- Чорніï брови, каріï очі! Страшно дивиться під час на вас: Не будеш спати нi вдень, нi вночі, Все будеш думать, очі, про вас. 1854 Мама стала вдовой в 31 год. Была красавицей. Татьяна Доронина её повторение в виде блондинки. И я представляю себе, как папа её любил. А она мне призналась