Вітаю вас на моєму каналі, дорогі гості!
Надихнувшись виставкою «150 імен» про Лесю Українку я купила цю книжку.
Леся їздила лікуватись до залізної води, яка тече у найвіддаленішому карпатському селі - Буркуті. Навколо цієї місцевості розгортаються всі історії книжки.
Тут про людей, які колись особисто зустрічались з Лесею, яким переповідав хтось, хто її бачив, тих, хто захоплюється її творчістю або вважає її дещо посередньою, хто всіма силами намагається відшукати деталі з її життя, і навіть про тих, хто дуже хоче бути дотичним до її постаті, навіть не будучи таким.
Тобто сама Леся Українка не є головним героєм, але все у цій книжці крутиться навколо її особистості.
Оповідь у ведеться почергово від різних героїв, частина з яких живуть у 1901 році, інші у 1951 та 2020. У кожного героя своя історія і свій далекий чи близький стосунок до Лесі. Часом ці герої перетинаються між собою. Так поступово вибудовується карта: хто, де, коли і як.
Читаючи «Залізну воду» я уявляла фільм, де події відбуваються в Карпатах і минуле зустрічається з теперішнім.
Читати цю книжку - це ніби зазирати в колекцію чужих спогадів. Вони так непослідовно та раптово визирають, а потім знову вислизають. Протягом книжки можна спостерігати за саморефлексією головного героя.
Не варто очікувати від цієї книжки біографію драматургині. Натомість ти більше дізнаєшся про заняття місцевих жителів, родинні драми, потуги молодих письменників і пошуки таємничого листа поетеси.
Кожен герой тут невипадковий, а всі історії пронизані дотичністю до Лесі Українки, тому окремі аспекти її життя теж відкриваються по-новому, як от її стосунки з Мержинським і листування з Кобилянською. А листи - то як окремий вид мистецтва