Наша жизнь похожа на метрополитен. От станции к станции, с пересадками. Раз за разом остановки становятся все роднее, или наоборот — мы выходим на них реже и постепенно начинаем их забывать. Все меняется. Все происходит быстро и спонтанно. Не успеваешь оглянуться — поезд уехал. Стихи рождались на станциях зеленой ветки метро. Метро втомилось, Сині потяги далі не їдуть. Невже щось змінилось? Звідки ці звуки линуть? Це спокій, Відлуння западин душі. Думок почуття буйно ринуть, Але їм на пік не зійти. Ти бачиш — усе швидкоплинне, І час, і життя, і, навіть, слова Тож нащо ти плачеш над тим що незмінне? Сльози та шрами — тимчасова гроза. Все мине, все минає, Все горить у плині буття, Гірська річка все довкола змиває, І вітер уносить зайве сміття. Ти дивишся в даль — І що ж ти там бачиш? Густий білий туман, Що окутав буденну печаль, Якій ти себе не пробачиш, Дурман чи самообман? Метро устало, Синие поезды дальше не мчат. Что изменилось, что стало? Откуда те з