День для від’їзду був чудовий. На світанку прилетів дощик слідом за легкою хмаринкою, сонце умилося і викотилося на небо. З відчиненого вікна автівки в обличчя мені віяло свіжістю й ароматом вологої хвої та прілого листя. Поки я плентався на неповороткому міжміському автобусі і чвалав пішки від вокзалу до "Монументу Вічної Дружби", день обернувся вечором, і на набережній вже юрбився натовп.
Теплохід "Юрій Гагарін" пришвартувався трохи раніше за визначений час. Роботи-матроси тягали по сходням продукти з вантажівки. Туристи терпляче маялися на пристані: розфарбовані дівки зі стрип-клубів у відвертому вбранні; нудьгуючі конторські службовці з томними очима – "офісні хом’ячки" на стежці кохання; втомлені довгим спільним життям літні подружжя; кілька ділків середньої руки з подругами і без і троє-четверо ловеласів міцної статури.
Я зупинився біля парапету і згори ще раз уважно пробігся поглядом по обличчях майбутніх попутників, зацікавлених мною не помітив і заспокоївся остаточно. Минуло вже більше тижня з дня "заходу", і я все більше віддалявся від місця події і від можливого переслідування.
О шостій туристів пустили на борт. Одним з перших я зареєстрував путівку, оформлену на паспорт випадкової знайомої, і зачинився в каюті. Все пройшло як по маслу – документи у мене не попрохали, і моє ім’я, звісно, не потрапило до переліку пасажирів. Все йшло як треба.
Дочекавшись відплиття, в гарному настрої я вийшов з каюти і влаштував сам собі екскурсію по теплоходу. Прогулявся по всіх палубах, знайшов ресторан, бар і сауну. Закінчивши обхід, запалив сигарету на відкритій палубі і зупинився біля поручнів навпроти вікна своєї каюти, задивився на текучу воду.
З роздумів мене вивело гучне тріскотіння, яке почулося з гучномовця над входом, і тоненький голос робота-стюарда запросив туристів на вечерю.
Я попрямував до ресторану, але щойно всівся за стіл, навпроти виник громадянин у трохи поношеному костюмі. Він посміхнувся мені, кивнув як старому знайомому і наліг на салат. Щось в його обличчі мені безперечно не сподобалося, і я зробив вигляд, що не помітив такої наполегливої уваги. Сусід, проте, доїв порцію, утер губи серветкою і звернувся до мене:
– Мене звати... Порфирієм Петровичем, а вас?
Дивне відлуння викликали в моїй пам’яті ці слова, але з чим вони пов’язані я так і не згадав.
– Родіон, – назвав я ні з того, ні з сього, перше ім’я, що прийшло на язик.
Тут до нас приєдналося подружжя, що, судячи з кислих пик, мало вкрай поганий настрій, і необхідність продовжувати розмову відпала сама по собі. Вечеря за нашим столиком минула у цілковитій мовчанці.
Я пішов першим: залишив на столі недопитий чай і тихенько забрався геть. У каюті перевірив сумку в багажній скрині, розстелив постіль і відключився під музику, що долітала крізь перебірки з ресторану. Народ розпочав гулянку.
Вранці мене розбудив розмірений шум в коридорі – робот-прибиральник пилососив килимові доріжки.
Поглянув на годинник – восьма. Умився, натягнув джинсову шорти і барвисту сорочку. До сніданку ще було дві години – відпочивальникам давали досхочу відіспатися після нічних розваг, – і я вийшов у вранішню свіжість на вологу від роси палубу, не очікуючи нікого побачити. На мій величезний подив на відкидному стільчику біля дверей вже сидів вчорашній знайомий, гортав книгу.
– Доброго ранку, Родіоне! – радісно вигукнув він, відволікаючись від читання. – Ви теж не любите довго спати?
– Доброго, – криво посміхнувся я у відповідь. – Порфирію Петровичу, здається?
– О, ви не забули мого імені! Це дуже приємно.
Його обличчя світилося непідробною радістю. Довелося примиритися з невідворотним. Врешті-решт, в туристичній подорожі неможливо уникнути спілкування з попутниками. Я лише сподівався, що випадкових знайомств не буде надто багато.
– Не забув. Доволі рідкісне ім’я у наші часи.
– Та й ваше не часто зустрінеш...
Я закурив і сперся на поруччя впівоберта до співбесідника, наче й не відволікаючись від розмови і в той самий час зберігаючи певну незалежність.
Теплохід плавно різав гладь ріки, над якою стелився легкий імлистий серпанок. Сонце вже зійшло, але ховалося за деревами високого стрімчастого берега, поцяткованого плямами ластівчиних гнізд. Над водою безшумно проносилися червонодзьобі чайки, а в прибережній затоці я побачив застиглу постать чаплі, що полювала на жаб. Світ дихав спокоєм.
– Я тут читаю одну вельми цікаву книжку, – порушив паузу Порфирій Петрович, – "Колиска для кішки". Не траплялася? Випадково побачив у ятці на вокзалі, поряд із самовчителем по стриптизу.
– Що ж у ній такого незвичайного? – без будь-якої цікавості запитав я. – Окрім того, що зроблена з паперу.
– А-а, ви про це, – він глянув на книгу. – Звісно, можна було б узяти з собою кишеньковий рідер, але мені подобається торкатися справжніх сторінок. У цьому є своя втіха... А стосовно змісту, то тут у двох словах навряд поясниш... Ця книга про те, що людина має бути самою собою і має відповідати за свої вчинки, і про те... що на всіх нас чекає. Дуже рекомендую.
Він підвівся, притримавши сидіння, щоб воно не грюкнуло, і підійшов до мене.
– От скажіть, чи давно ви читали щось варте уваги?
Запитання застало мене зненацька. І хоча я ніяк не повинен звітувати перед першим зустрічним, мені чомусь стало ніяково, ніби на прийомі у психотерапевта.
– Чесно кажучи, я взагалі забув, коли останнього разу брав до рук белетристику, – промимрив я, ховаючись за клубами диму чергової сигарети.
– Тут нічого соромитися, – із розумінням посміхнувся Порфирій Петрович. – Сучасний світ не залишає часу для літератури. Постійний поспіх і метушня на роботі, лавина новин по телебаченню, в газетах та Інтернеті змушують шукати відпочинок у розвагах. І пропозиція бездумних забавок, нав’язаних чванливим гламуром сиропних ток-шоу і серіалів, набагато обганяє попит. Я такий самий – їм, що дають... Вам не цікаво? Мені здалося, що саме з вами можна обговорити таку тему.
Він пронизливо подивився на мене.
– Взагалі-то, не буду суперечити. Хоча я не в захваті від проповідей, – я намагався зрозуміти, чого він прагне досягти.
– Добре, добре, я не наполягаю! – розсміявся співбесідник, відвернувся, проводжаючи поглядом чорний бакен, і раптом запитав без будь-якого переходу: – Як ви вважаєте, чи можна порушити закон й уникнути покарання?
– До чого це ви? – запитав я, намагаючись не виказати напруження в голосі.
– До того, що це можна зробити лише в одному випадку, – Порфирій Петрович озирнувся.
– В якому ж? – я зіщулено подивився на нього.
– Якщо злочинцю дозволить залишитися безкарним той, хто його переслідує, – відповів він з усмішкою. – Ось уявіть собі: хтось пограбував банк серед білого дня, а міліція замість того, щоб влаштувати погоню, дає грабіжнику можливість забратися куди подалі. Потім детектив спокійно і методично вираховує підозрюваного, "пасе" його і, коли той вже зовсім вирішив, що зміг утекти, проводить затримання. Або не проводить.
Я все зрозумів. Треба віддати йому належне – жодного разу не засвітився до останнього моменту. Що ж він хоче за свою мовчанку?
– Скільки? – коротко запитав я, вирішивши не відтягувати неминуче.
– Зачекайте, я не все ще вам розповів. Поки ми грали в козаків-розбійників, справа пішла зовсім несподіваним шляхом.
Порфирій Петрович сунув руку до внутрішньої кишені піджака, що викликало у мене тиху паніку, і витяг складену газету. Розгорнувши її, підкреслив нігтем назву статті в центрі аркуша. Я збентежено уп’явся поглядом у дві фотокартки, свою і його, над колонкою дрібних рядочків, і почав читати:
"Вчора, близько опівдня до операційної каси банку "Сибірський кредит" увірвався грабіжник, колишній робітник Р., і, погрожуючи гранатою, вимагав видати готівку. Підкорившись насиллю, касир спакував гроші і віддав злочинцю сумку, після чого увімкнув сигналізацію.
Група оперативного реагування на чолі з інспектором П. прибула на місце по тривозі за три хвилини. Проте, Р. устиг залишити банкову установу і виїхав зі стоянки на мотоциклі. Під час переслідування і стрілянини грабіжник загинув від вибуху власної гранати. Інспектор П. отримав смертельне поранення уламком в шию. Він помер за кілька годин на операційному столі. Від вибуху також постраждали двоє випадкових перехожих. Сумка з викраденими грошима (шість мільйонів рублів) знищена вогнем через самозапалення бензину з баку мотоцикла".
"Диви, і про суму не збрехали, а я вже гадав, що хтось обов’язково нагріє руки на цій справі", – перше, що майнуло у мене в голові, потім дійшло й інше.
– Як це розуміти?! – я підняв вражений погляд на детектива.
– Сам хотів би знати. І для початку пропоную перейти на "ти", коли нас уже записали товаришами по нещастю.
Я машинально кивнув, продовжуючи роздивлятися газету. Вона була справжня, трохи потерта на згинах.
– Можливо, нас збираються використати в якійсь федеральній програмі, і тому імітують смерть? – висловив припущення я.
– Стандартний хід голівудського трилера, – кивнув Порфирій Петрович. – У мене ця думка теж була, але все набагато простіше. Нами ніхто не цікавиться. Особисті справи здані до архіву, житло – в муніципальне користування, борги списані, пенсії анульовані. Все. Нас більше немає ні для кого.
У мені це повідомлення, було б воно правдою, викликало б несамовиту радість, але сумніви залишалися, поки не зрозуміла причина такого явного викривлення фактів і швидкоплинної забудькуватості влади.
– Розкажи... будь-ласка, що сталося тоді... ну, коли я пограбував банк, і потім...
Мені справді, дуже хотілося дізнатися все з "перших" вуст.
Співбесідник склав газету і сперся на поруччя.
– Коли ми примчали на місце, ти щойно виїхав з паркування назустріч, і я вже мало не дав команду розвертатися навздогін, але одна думка мене зупинила: "Ось хлопець, – подумав я, – який провернув чисту справу. Зараз ми, як годиться, влаштуємо перегони з перешкодами, стрілянину, уб’ємо або залишимо каліками цього нещасного і пару-трійку зовсім непричетних людей. Можливо, втратимо когось зі своїх... Заради чого? Злочин уже скоєно, нащо ж робити ще гірше, – для того, щоб повернути банкірам гроші?! Цілковита нісенітниця".
Порфирій осміхнувся і повів далі:
– В управлінні мене одразу відсторонили від роботи, не зважаючи на всі розумні пояснення і пропозицію узяти тебе тепленьким за кілька днів. Довелося написати заяву про відпустку і самому зайнятися вистежуванням.
Пресу я купив наступного дня і, чесно кажучи, теж трохи сторопів, коли прочитав цю статейку. Зателефонував до контори, назвавшись далеким родичем, і там офіційно підтвердили газетні факти. Довелося дещо відкоригувати плани стосовно тебе, доки ми разом не з’ясуємо ситуацію.
Я не дарма почав нашу бесіду з книг, сам рухався так само – від простого до складного, маленькими крочками. В дорозі був час на роздуми, і читання дуже допомогло. Я ставив собі запитання, які раніше чомусь не приходили до моїх думок, і зрозумів раптом, що світ наш дуже дивний. Ми звикли не помічати очевидних речей, що наче не мають відношення до нашої проблеми, але так само не пояснюваних.
– Наприклад?
Порфирій замислився на секунду.
– Наприклад, ти коли-небудь бачив дітей?
– Що за дурнувате запитання?! Я й сам був колись дитиною! – вигукнув я і раптом змовк.
Ні, сумнівів не було – я гарно пам’ятав своїх друзів, наші шалені ігри, шкільні заняття, бешкети і ще багато чого. Але все це було саме в дитинстві. У дорослому життя діти мені, здається, не зустрічалися. Я спробував зібратися з думками, глибоко вдихнув кілька разів і відтворив інформацію, люб’язно підказану пам’яттю:
– Зараз діти живуть у спеціальних таборах, де їх виховують окремо від дорослих.
– Це офіційна точка зору для всіх. Ніхто її не перевіряв, чи не так? Візьмемо цей факт на замітку і поки залишимо його. Друге, – ти звернув увагу, що сміття усюди стає все менше і менше?
– Звісно! Бо усюди побудували заводи по переробці відходів. Ось, і вода в річці на диво чиста, живність по берегах з’явилася.
– Чудово, правда? – Порфирій кивнув. – А окрім заводів щось будують? Можливо, житлові будинки, чи хоча б бібліотеки, кінотеатри?..
І я знову надовго замислився, намагаючись пригадати. Справді, десь п’ять-шість років тому був справжній бум новобудов. Будинки і мікрорайони росли як гриби, ціни на житло злітали з кожним днем, а тоді будівництво потихеньку зійшло нанівець, квартир вистачило на всіх, і люди все сприйняли як належне.
– Кількість населення почала зменшуватися, так, чи що?
– Вона і до того скорочувалася в нашій країні, – відповів Порфирій, – а в Європі товчеться на місці з кінця минулого століття. Тоді як в інших країнах, особливо в тих, що розвиваються, населення збільшувалось до двох відсотків щорічно. Але будівництво житла припинено усюди. Тобто...
– Тобто, людей у світі залишилася якась певна кількість – константа на всі часи! – закінчив я його думку. – Але хіба таке може бути?!
– Ти в мене запитуєш? – знову осміхнувся Порфирій. – Відкладемо поки вбік і це припущення. Ось тобі ще одне запитання на кмітливість: коли з’явилися роботи?
І цієї хвилини прокинувся динамік: нас кликали снідати.
– Тут без пляшки не розібратися! – сказав я, багатозначно піднявши вказівний палець. – Ходімо попоїмо і візьмемо чогось в барі на зворотному шляху для прояснення думок, та й за знайомство не завадить...
Порфирій заховав книжку з газетою до кишені піджаку, і ми попрямували до ресторану. Сусіди вже сиділа за столиком. На нас подивилися вже більш доброзичливо, ніж учора, з посмішкою привіталися і навіть запитали про наше самопочуття. Я вже хотів сказати, що для мерців ми почуваємося досить гарно, та вчасно прикусив язик і відповів звичним "дякую".
Затримуватися ми не стали і, покінчивши зі сніданком, пішли до бару. Я замовив пива, але робот-бармен вибачився і повідомив, що воно тепле.
– Старий холодильник, з минулої реконструкції стоїть, двадцять років уже, пане, – пояснив він і спробував зобразити жаль на своїй пісній пластиковій пиці.
– Холодильники стільки не живуть, – зауважив я, пропустивши його вибачення повз вуха.
А тоді широким жестом прикупив пляшку "Арарату", копченої нарізки і хліба, і ми повернулися до каюти. Випили по першій чарці, закусили і продовжили свою дивну розмову.
– То що ти там запитував про роботів? – перепитав я, хоча міркування стосовно останньої задачки Порфирія вже давно крутилися в голові. – Одинадцять років тому японська компанія "Мікросистем роботікс" відкрила філіали по всьому світу, і роботи почали замінювати людей на нескладній фізичній роботі. А за два роки ми повністю довірили їм сільське господарство, промисловість, транспорт і армію, окрім керівних функцій.
Проторохтів як по писаному. Мов радісний учень зі шпаргалкою.
– Ти в цьому впевнений? – Порфирій скептично дивився на мене. – Це означає – у двотисячному році роботи стали повністю утримувати людство, так, по-твоєму?
Пам’ять моя остаточно роздвоїлося, неначе зір у пияка. Лише "зображення" були різні. Однією "половиною" я точно пам’ятав усе, щойно сказане. А ось інша нашіптувала, що на початку століття на тих самих будівництвах працювали жебраки гастербайтери з колишніх "союзнерушимих", і на Кавказі воювали і гинули живі солдати. І сам я, закинувши подалі диплом інженера, заради шматка хліба крутив баранку таксі, поки не влаштувався у банк.
Мені стало не по собі. Я швидко плеснув у чарки й одним ковтком перехилив свою, не чекаючи Порфирія. Він довго роздивлявся на світло коричневу рідину, тоді випив.
– Цікаво, коньяк вони теж зараз женуть липовий?
– А коли він був справжнім для звичайних смертних? – пробуркотів я, жуючи ковбасу. – Хочеш, візьму "Хеннесі", лише не певен, що він буде кращим.
– Нам не спиртним треба наливатися, а купити нетбук і покопирсатися в Мережі, – похитав головою Порфирій. – Там можна щось знайти.
– Що?
– Не знаю. Якесь пояснення усім цим невідповідностям. До того ж, у мене був спец-допуск до закритої інформації. Гадаю, його не відмінили.
– Гаразд, ходімо, – погодився я. – В будь-якому випадку треба повертатися, а то у мене мозок зовсім перегріється.
Трохи зволікаючи, я витяг з-під полиці сумку з грошима, накинув лямку на плече. Ми через хол пройшли на відкриту палубу і встали біля борту. Народ безладно тинявся по теплоходу в очікуванні швартування. Берегом над кронами дерев тягнулися сірі корпуси сміттєпереробного заводу та електростанції. Міські будови виднілися далеко за поворотом ріки, яка широким вигином обходила зелений півострів.
Хміль, нарешті, ударив в голову, й усі заумні міркування від’їхали вбік. Закортіло палити, але сигарет в пачці не залишилося. Порфирій теж розвів руками. Ми повернулися в хол, і вже збиралися звернути до ресторану, але тут напарник вгледів у стінному отворі, між трапами, що вели на нижню палубу, невиразну золотаву табличку. Теплохід побудовано в Угорщині у 1959 році, – зазначалося на ній.
– Солідний вік у кораблика, на днях півсторічний ювілей стукне, – присвиснув я.
Порфирій продовжував оглядати бляшанку, замальовану понизу блакитною емаллю, в тон стіни. Потім зиркнув на всі боки і зішкрябнув фарбу монетою. Я з цікавістю слідкував за його маніпуляціями, та відвернувся, виказуючи нудьгу. Туристи почали підтягуватися до правого борту, вздовж якого метушилися роботи-матроси зі швартовими кінцями та сходнями.
Порфирій торкнув мене за плече. Я озирнувся.
"Перша повна реконструкція виконана у 2010 році", – повідомляв короткий рядок, звільнений на світ божий з-під фарби.
– Рота закрий, а то муха залетить, – порадив мені напарник секунд за десять. – Сходимо на берег.
Я мимоволі потягнувся слідом за ним, все ще не в силах осмислити чергову, але тепер вже цілком явну невідповідність. Ми спустилися на причал, догнали групу і разом з усіма завантажилися до екскурсійного автобусу. Відкинувшись на м’яку спинку, я задивився у вікно порожніми очима, перед якими ще стояв зловісний напис. А в пам’яті спливли нещодавні слова бармена.
– Та ні, це якась помилка! – сказав я неголосно. – Тому і замазали.
– Можливо... – протягнув Порфирій.
– Слухай, давай-но розслабимося трохи, а то мені погано. У тебе є чудова здатність – псувати людям настрій.
– Така професія.
– Змінив би її, чи що.
– Поки вона непогано допомагає розібратися в ситуації.
– Воно нам треба? Краще поділимо бабки і розійдемося в різні боки, або махнемо разом на море...
Порфирій із співчуттям подивився на мене і промовчав.
Автобус зупинився на площі біля якогось пам’ятника. Ми вийшли останніми, відділилися від групи і попрямували до торгового центру на іншому боці вулиці. У комп’ютерному салоні вибрали наворочений нетбук із вбудованими причандалами для мобільного зв’язку. Я не без задоволення відслюнявив купюри з товстої пачки – приємно відчувати себе міліонером. На виході купили цигарок, узяли автівку на стоянці і повернулися до пристані.
У каюті Порфирій розпакував техніку і занурився у Мережу. Я від безділля закурив і прислонився спиною до стіни навпроти нього. Безумовно, між розрізненими фактами існував зв’язок. Не вистачало лише останньої ланки, яка замкнула б усю інформацію в логічний ланцюжок, і мій тямущий напарник все ж розкопав його.
– Гей, Родіоне, отямся, – Порфирій потягнув мене за рукав.
Я примудрився задрімати, поки він чаклував з нетбуком, ледь-ледь продрав очі й осоловіло подивився на нього.
– Послухай цитату з Боконона, – він пересвідчився, що я прокинувся, і відкрив свою книжку. – "Чи може розумна людина, враховуючи досвід минулих віків, мати хоч маленьку надію на світле майбуття людства?"
– Ти це до чого? – запитав я обережно, всерйоз непокоячись за його здоровий глузд.
– Відповідь одна: "Ні!"
Обличчя Порфирія було незворушним. Він розлив залишки коньяку по чарках, випив, не цокаючись, свою порцію і тоді сказав:
– Якщо ти готовий, то слухай. Я знайшов сховище інформації про світові події не лише минулого, але й майбутнього. Цікаво, чи не так? Зараз зрозумієш, до чого я веду...
Все виявилося вкрай банальним Вид Homo Sapiens опинився на сміттєзвалищі історії у 2012 році, як форма існування розумної матерії, що зжила себе. Повна культурна деградація, наркотики, вічна економічна і духовна криза, тероризм, війни й, під завісу, – новий вірус супер-СНІДу. Вистачило двох місяців, щоб серед живих не залишилося жодної людини.
Але за кілька років до апокаліпсиса вчені знайшли спосіб цифрового запису людської пам’яті і створили під егідою ООН "банк особистостей" – копії пам’яті майже всіх людей, що жили тоді. З цілком утилітарною метою – електронні паспорти, підробити які неможливо. У той час була розроблена і технологія біополімерного протезування органів, ну і роботехніка, звісно, не стояла на місці. Тому після Кінця Світу на Землі залишилися самі роботи. Без господарів.
– Далі два плюс два складеш сам, чи тобі допомогти?
Порфирій замовк. Я все ще не розумів, куди він хилить, і не відповів, надаючи йому можливість довести думку до кінця. Він невесело посміхнувся і продовжив, а я слухав і подумки складав мозаїку, шматочок за шматочком.
У роботів немає інших обов’язків, окрім як служити людині. Немає людини – то треба її зробити. Але роботи самі не вміють нічого вигадувати. Тоді знайшовся "жартівник", один з останніх вчених-роботехніків, який "підказав" їм цю ідею. І ось, на повністю автоматизованих заводах по виготовленню роботів почався випуск діючих моделей людей.
Душа, особистість або его людини, називай, як бажаєш, – це її пам’ять. Переписав інформацію з банку на жорсткий диск, завантажив у процесор операційну систему, вклав "мозок" у біо-механічний каркас – копія готова. Проте відсутність фантазії не дає їй свободи вибору. Створюється жива лялька, маріонетка, керована програмою дій на певний проміжок часу, від однієї значимої події до іншої. Проблема в тому, що програма вже виконана у минулому, на майбутнє графіка не існує.
Тобто треба повернути отриманого індивідуума на певній відрізок часу назад в його пам’яті і змусити "прожити" останню ланку буття знову. При цьому створюється повна ілюзія руху, а насправді він просто грає свою роль у спільній виставі, після багатьох репетицій. Натомість роботам є кого обслуговувати. Доки знову не настане час "Ч". Тоді програма знову повертається на початок. І знову, до безкінечності, наче заграна платівка. Лише діти не вписалися у цю схему, простіше було створити міф про їхнє існування.
Зараз ішов сьомий десятирічний цикл. Як я зрозумів, було обрано саме такий короткий проміжок часу, щоб псевдо-люди не помічали відсутності старіння.
– Ти хочеш сказати, що одне й те саме повторюється увосьме?! І зараз насправді 2079 рік? – у мене голова пішла обертом.
Але порожніми запитаннями я лише намагався затулитися від головного – хто ж тоді ми? І що з цим робити тепер?
Порфирій не став відволікатися на подібні "дрібниці" і закінчив:
– Звісно, незначні порушення у поведінки окремих осіб відбуваються завжди, але принципових, як в нашому випадку, ще не було. Після планового моменту смерті ми не маємо подальшого "розкладу", тому доведеться самим вирішувати свою долю. І вирішувати треба скоріше, інакше, – в черговому 2012 році відправимося разом з усіма на наступний виток...
За дверима почулися гучні голоси, тупіт і сміх. Туристи поверталися з екскурсії. Я поглянув на годинник.
– Скоро рушаємо. І я щось зголоднів. Ходімо до ресторану?
– Ти що, досі не зрозумів? Тамування голоду, спраги, інших інстинктів і потреб – це рудиментарні функції "організму", а, точніше, їхня імітація, ми цілком можемо обходитися без них, – Порфирій здивовано подивився на мене і підвівся. – Я, певно, вийду тут. Далі пливти немає сенсу. А ти?
Я похитав головою. Остогиділо мені все до дідька! Не хочеться більше ні про що думати і казати, після такої лекції.
– Що ж, справа твоя. А мені щось не віриться, що справжніх людей зовсім не залишилося, хоча б із "золотого мільярду". Буде щось нове, повідомлю. Номер твого мобільного у мене є, запиши мій.
Порфирій витяг телефон, натиснув на виклик. Я машинально загнав вхідний дзвінок у телефонну книгу. Потім згадав про гроші.
– Бабки тобі потрібні?
– Ні, – відмовився компаньйон і простягнув руку на прощання. – Хай щастить!
Я змусив його забрати нетбук, супроводив до сходнів і подався до ресторану.
"Рудиментарні функції, кажеш. Ну, ну... Перевіримо, як вони працюють..."
Зранку голова моя пудовою гирею приліпилася до подушки, очі ніяк не бажали відкриватися. Ледь-ледь піднявся з ліжка, розштовхав напівголу дамочку, що взялася невідомо звідки, і випроводив її з каюти. Порфирій мав рацію – нічого, окрім огиди до всіх функцій свого організму я сьогодні не відчував. І пливти далі теж розхотілося.
Визирнув в ілюмінатор – теплохід стояв біля пристані. Десяти хвилин з лишком вистачило, щоб привести себе у пристойний вигляд і залишити гостинне судно.
В одній руці я ніс сумку, в іншій тримав книжку, яку забув або залишив спеціально Порфирій. На її обкладинці були намальовані розчепірені пальці, вигадливо оплетені тонкою мотузочкою. Знову щось невиразно знайоме промайнуло у пам’яті, коли роздивлявся малюнок, з далекого-далекого дитинства. Ось уже забутий маленький товариш показував мені свої пальці, міцно перев’язані тонкою линвою. І я згадав – уявна складність мотузяного павутиння розплутувалася одним легким рухом, варто лише потягти у потрібному місці...
Плану у мене ніякого не було, та й не кортіло його мати. Вчорашня розмова з Порфирієм знову спливла у лункій черепній коробці і не давала мені спокою, поки я йшов до мосту-розв’язки на приміському шосе, яке виднілося неподалік. Зупинився в середині прогону і довго дивився вниз. Сонце висіло за спиною, і моя велетенська тінь лежала на сірому зернистому асфальті. Автівки безупинно наїжджали на моє примарне тіло, розгладжуючи його по дорожньому полотну. Вітер свистів з-під мосту, наче в аеродинамічній трубі, закручував по узбіччям маленькі пилясті вихори.
Я підняв сумку на поручні, відстебнув клапан і висипав вміст прямо на вітер. Тисячі шматків різаного паперу здійнялися у повітря, закрутилися різнобарвним листопадом і посипалися зверху на автомобілі. Спочатку в їхньому русі не було безладу, але за пару хвилин на автостраді виник корок. Водії і пасажири, кинувши машини, з радісним лементом кинулися ловити верткі купюри, ганяючись за ними вздовж шляху. Схоже, ці "люди" теж отримали несподіваний збій у програмі.
Я повернувся і пішов, куди очі дивляться.
Немає ніякої різниці, куди йти і що робити, якщо знаєш, що ти вже давно не людина. Ти – робот.
А можливо, це не просто збій. І якщо так, коли виникає право вибору, саме й можна спробувати знову стати людиною? Новою людиною у новому світі...
Ти, робот...
Або ти – людина?
(С) Опубликован в журнале "Украинский фантастический обозреватель" в 2009 году.