— Коли працюєш офіціанткою, доводиться часом ненавидіти людей, — сказала я колезі і посміхнулась. Вона знала, що я жартую. Важко було знайти людину, яка так сильно любила обслуговувати людей.
— О, дивись, це твої дядьки прийшли, — не встигла вона договорити, як я почула знайомі голоси.
— Софійко, привіт! Нам як завжди.
Це значило два салати з руколою та авокадо, в один обов’язково подвійну порцію томатів, два бурякових фреші і в кінці обов’язково принести кілька зубочисток. Вони любили сидіти за сьомим столиком. Один працював начальником транспортного відділу, інший — його кум — був священник. Перший нерідко показував язика, коли наші погляди зустрічались. І одного разу я механічно показала язика у відповідь, чим неабияк здивувала інших відвідувачів.
Раз на два тижні в кафе заходив тато з 5-річною донькою. Його звали Олександр. Він заздалегідь телефонував і просив приготувати два бургери з соєвими биточками. Один без огірків та перцю. Літом в бургери додали зелень і офіціантка, що приймала замовлення, не попередила. То ж для Сашиної доньки це був справжній сюрприз і розчарування. Я проходила повз столик, коли він мовив:
— Мала, ти не шариш, шпинат — це дуже круто!
Після цього навіть я полюбила шпинат.
Робота офіціанткою була справжньою пристрастю. Мене недолюблювали стажери — я намагалась навчити приносити воду до того, як людина попросить. І вчила зазвичай з стьобом:
— Поглянь на третій столик, — казала стажеру — як думаєш, наскільки комфортно їсти руками? Може, все ж варто подати столове наряддя.
Якщо стажер витримував тупі жарти та зауваження, ставали друзями. Приходили на роботу раніше, швидко прибирали в залі та сідали пити цикорій зі згущеним молоком. Домовлялись в кого сьогодні більше сил працювати, хто спілкується з іноземцями, який торт з’їмо в обід. Ми також мали столики, які обслуговував постійно хтось один. Я любила брати на себе актора Марка, хоча завжди соромилась і червоніла ще до того, як він встигне привітатись. Колега готова була знести голову за хлопця в кепці, здається, його звали Денис. Смаки щодо відвідувачів часом не сходились, але в одному ми розумілись — бургер варто замовляти без перцю і з подвійним сиром.
Після звільнення та переїзду в інше місто, ще рік не могла спокійно ходити закладами. То віталася з відвідувачами, бо забувала, що й сама вже лише гість. Кілька разів руки тягнулись прибрати брудні тарілки. І зовсім не видержувала, коли роззяви-офіціанти подовгу несли меню чи не усміхались.
— Для тебе офіціанство не робота, а хобі, — якось сказав мені постійний відвідувач. І мав рацію. Хобі, яке я одного дня переросла.
Звісно, коли працюєш офіціанткою, доводиться часом ненавидіти людей, але любити куди частіше.
жовтень 2015 — травень 2018