Онуки це особливі створення. Кажуть, що онуків люблять більше, ніж дітей. Можливо, з кимось це і правда так. Але в моєму житті онуки стали нібито можливістю побути з моїми маленькими дітьми ще раз. І цього разу не відволікатися на тривоги про побут, роботу і завтрашній день. Виховання 2.0 перетворилося на справжню насолоду, якого в молодості було набагато менше. Я стала інакше дивитися на багато речей. Там, де раніше не могла мовчати й підвищувала голос на дітей, мені тепер простіше посміхнутися. З онуками нема потреби спілкуватися на підвищених тонах. Про що з ними набагато легше домовитися, ніж з дітьми. Можливо, онуки впевнені, що бабусі й дідусі мудріші батьків. Я намагаюся не обдурити їх віру в мене, і ніколи не забуваю говорити їм, що…
... вони можуть довіряти мені будь-які свої думки й переживання
Якими б добрими не були мами, завжди є щось, що мама не знає про своїх дітей. Одного разу дівчатка відламали у порцелянової балерини ніжку. Ця балерина стоїть у мене вдома як пам'ять про Очкине дитинство, це була її улюблена статуетка, яка надихала її займатися танцями. Донька нею не грала, балерина була як сувенір. Але дівчатка знали, що він багато значив у маминому житті. Вони засмутилися, прибігли всі в сльозах, боялися сказати мамі — раптом сваритиме або сама заплаче. А прояви моїх емоцій вони не боялися. Ми приклеїли балерині ніжку на клей «момент» і поставили її вище, звідки мама «шрам» не помітить. Дівчатка вирішили, що пізніше самі їй зізнаються, коли «насміляться».
Необов'язково це можуть бути страшні таємниці від батьків, іноді — ось такі дрібниці. Але ними чомусь нелегко поділитися. А розповісти, полегшити душу, запитати поради у когось дорослого дуже важливо і потрібно. Такими дорослими виявляються бабусі й дідусі. Важливо тільки, щоб онуки знали, що які б секрети вони вам не довірили, секрети далі вас не підуть.
... вони мають право відчувати будь-які свої емоції
Між двома старшими онуками періодично трапляється сильне суперництво. У такі моменти вони відчувають досить сильні емоції щодо один одного, але батьки вимагають їх контролювати. До мене вони приходять (по черзі) і зізнаються: "Баба, яка ж Марка / Варка душа, я так на неї злюся!". Я не скажу «припини зараз же злитися на свою сестру, це погано!". Я посміхнуся, зітхну і заправлю вибився локон за вушко. Я вірю, що ти дуже сильно злишся на Машу / Варю. Позлився на неї тут, на лавочці, злість і пройде. Ти, головне, коли злишся, відходь від неї, щоб ненавмисно не образити злим словом. Злість відчувають всі люди. Це звичайне почуття, але воно проходить. Головне не накоїти дурниць. Сестра теж, напевно, злиться, а може і плаче навіть, що ви посварилися.
Різні бувають історії, різні бувають емоції. Але дівчатка знають, що бабуся розуміє їх емоції й не буде лаяти, а навпаки допоможе їх пережити й впоратися з ними.
... їх батьки найкращі на світі, і я з ними згодна
Ні в якому разі в онуків не повинно виникнути й думки, що ви з дідусем на протилежному боці від батьків. Що ви «хороші» хлопці, а вони «погані». Навіть якщо ви й правда не підтримуєте якісь методи, онуки не повинні про це знати. Поговоріть з дітьми без онуків, а при онуках завжди виявляйте повагу їх батькам і підкреслюйте, що прийняті мамою або татом рішення можуть скасувати тільки вони самі.
Буває, що дівчатка вдаються поскаржитися на маму. За те, що накричала, за те, що не дала десяту цукерку, за те, що не відвела в кіно. Приймайте емоції дітей, розумійте причини їх обурення, але потім і пояснюйте, що мама хороша, накричала тому що не змогла стриматися, у неї напевно теж був важкий день. Не дала цукерку, тому що переживає за Твої зубки й твій шлуночок. Не змогла відвести в кіно, тому що у неї було багато роботи, яку нікому було зробити крім неї. Діти вдаються до вас не за десятою цукеркою і не за бажанням почути, як ви самі вилаєте маму з татом. Бабусі й дідусі своєю мудрістю і спокоєм зміцнюють віру у батьків в ті хвилини, коли вона готова похитнутися.
... у дитинстві я була така ж як вони
Деякі мої подружки, які теж бабусі, люблять одну свою " платівку "(вибачте, бабусі!): «Ось я у твої роки так себе не вела. Коли я була маленька, то слухався маму, ніколи не забувала ходити по хліб, полоти город і доїти корів, а ти нічого не хочеш робити». Ну і навіщо ви це говорите? Щоб образити внучку? Думаєте, що вона буде вами захоплюватися? Почує ваші розповіді й тут же присоромлена побіжить в город? Нічого крім образи й приниження власної значущості вона від такої розмови не відчує.
Я проти такого підходу. Внучкам я себе протиставляти не намагаюся, навпаки, шукаю з ними схожість. Адже в дитинстві я була такою ж! Звичайною дівчинкою, дитиною, яка хотіла грати, а не корів доїти. Про допомогу батькам, про почуття обов'язку, про важливість повсякденних справ можна говорити й іншим тоном, з іншими прикладами. «Одного разу я загралася допізна, прям як ти, і забула про всякі справи, які мама попросила зробити, поки вони з татом на роботі. Ну як тут не загратися — літо, тепло, подружки в кожному дворі... загалом, тато залишився голодний, бо без хліба не наївся як слід... Так соромно було. Могла б і з подружками швидко збігати й грати собі далі... Ось я балда виявилася».