Сербський за походженням козацько-старшинський рід Милорадовичів, нобілітований царським урядом наприкінці XVIII ст., залишив помітний слід у вітчизняній історії. Його представники здобули численні маєтності на Лівобережній Україні й за допомогою вдалих шлюбних стратегій увійшли до складу соціально- політичної еліти Російської імперії [1, с. 130-148; 2, с. 513-546].
Фамільне гніздо чернігівської гілки родини Милорадовичів знаходилося у стародавньому містечку Любечі, який разом з навколишніми селами, угіддями і «перевозом» через Дніпро вони успадкували від нащадків знаменитого чернігівського полковника і наказного гетьмана Лівобережної України П. Полуботка [3, с. 9-10]. Завершеного вигляду фамільній садибі надав граф, генерал-лейтенант, відомий громадський діяч та історик Г.О. Милорадович (1839-1905), який зупинив парцеляцію родинного земельного фонду і зосередив у своїх руках у Любечі та на його околицях близько 3,2 тис. десятин [4]. Ще майже 4,6 тис. десятин землі належали Г.О. Милорадовичу в інших місцевостях Чернігівського та Городнянського повітів Чернігівської губернії [5, с. 7].
Проте на цьому він не зупинився і на початку XX ст. придбав маєтки Комаровичі та Головчиці у сусідньому Мозирському повіті Мінської губернії (загалом понад 10 тис. десятин землі) разом з боргом попереднього власника Віленському земельному банку, що становив майже 30 тис. крб. Щоправда, маєток у Головчицях (близько 4 тис. десятин) Г.О. Милорадович невдовзі продав. Цікаво, що посередником у цих трансакціях була довірена особа Г.О. Милорадовича любецький священник о. Микола Нагорський [6, арк. 267 зв. – 268]. Вочевидь Г.О. Милорадович відчув сприятливу кон’юнктуру на земельному ринку, адже саме тоді ціни на землю в регіоні почали суттєво зростати. «Главным богатством Припятского Полесья, – зауважив сучасник, – являются реки и леса […]. Что же касается болот, то они в настоящее время осушены путем проведения каналов, и ценность земель [.] вследствие этого сильно поднялась»[7, с. 392-393].
Польська письменниця і етнограф Е. Дмаховська (1864-1919), яка походила зі шляхетської родини Єленських – колишніх власників Комаровичів, у 1891 р. опублікувала у варшавському географічно-етнографічному місячнику «Вісла» великий нарис про свою малу Батьківщину, який дозволяє скласти досить повне уявлення про маєток, який придбав Г.О. Милорадович, природне становище та повсякденне життя місцевих мешканців [8]. На її думку, тамтешні «маєтки безперечно мають світле майбутнє: достатня кількість землі, часом досить врожайної, незліченні простори луків та лісів – усе це, за умови праці й наявності капіталу, могло б колись приносити високі прибутки». На заваді подальшого розвитку краю, як зазначила Е. Дмаховська (Єленська), постає «поганий стан шляхів, влітку піски, а восени й навесні непрохідна багнюка, що призводить ще й до того, що місцеві мешканці живуть виключно для себе і самі з собою». Щоправда, ця ізоляція від зовнішнього світу була почасти зруйнована після прокладання залізниці Гомель – Пінськ, яка пройшла на відстані 35 км від Комаровичів [8, s. 291-293].
Відомо, що Г.О. Милорадович збирався провести у Комаровичах меліоративні роботи, впорядкувати лісове господарство і модернізувати занедбаний винокурний завод. Е. Дмаховська (Єленська) зазначила, що маєток у Комаровичах традиційно спеціалізувався на виробництві горілки: «Земля піщана і легка якнайкраще продукує картоплю, […] а фабрикація горілки дає значний прибуток» [8, s. 269]. Проте передчасна смерть не дозволила Г.О. Милорадовичу реалізувати цей задум. Відтак маєток у Комаровичах перейшов у власність його сина графа О.Г. Милорадовича (1886-1952). Наразі бракує інформації про його господарську діяльність, але збереглися документи, які засвідчують перебування О.Г. Милорадовича на посаді Борисівського повітового предводителя дворянства Мінської губернії у 1913-1914 рр. [9, арк. 1 зв. – 2, 3 зв. – 4; 10, арк. 2]. Подальші архівні пошуки дозволять більш детально відтворити господарську та громадсько-політичну діяльність представників родини Милорадовичів на теренах Білорусі.