Волейбол

У п'ятдесяті роки волейбол вражав атлетизмом. М'ячі проносилися над сіткою немов гарматні ядра. Подачі набули неймовірної сили. Подавали з розбігу, подібно до гігантської пружини вкладаючи в удар всю силу тіла. Чисто прийняти такий м'яч і відразу ж відпасувати його своєму гравцеві, щоб розгорнути атаку у відповідь, було майже неможливо. Тому на те, щоб прийняти і обробити м'яч, доводилося витрачати два доторкання з трьох дозволених. При йьому один із гравців команди намагався знизу підбити м'яч зімкнути кистями рук і передпліччям так, щоб той злетів угору над майданчиком.

Таким чином, завданням першого гравця було перетворення "гарматного" удару на "свічку". Другий гравець команди приймав цю "свічку", що було також справою нелегкою й вимагало відточеної майстерності, а потім пасував м'яч на атакуючий удар. Звичайно, помилки у такій ситуації траплялися досить часто, тому нікого не дивували забиті м'ячі просто з подачі. Бувало, що й на першостях країни один-два гравці сильними подачами вирішували долю партії, а то й усього матчу. Звичайно, така тактика спрощувала й збіднювала гру, зводячи її до сильних подач і прямолінійних нападаючих нападаючих ударів з третього паса. Від цього знижувались гострота й комбінаційна насиченість гри, що відбивалося ні ігровій техніці волейболістів, у тому числі й ведучих. Одначе така тактика себе виправдувала і, здавалося, надовго запанувала у волейболі

І раптом сенсація! І звідки?! З Азії... На черговому чемпіонаті світу з волейболу, який відбувався в Бразілії, японці, що здавалися одвічними аутсайдерами великих турнірів, раптом відмовляються від основи європейського волейболу - сильних подач. Вони демонструють на чемпіонаті незвичайну, дивовижну і з першого погляду незбагненну новинку, що увійшла в історію світового волейболу під назвою "японська планеруюча" подача. Ця нова, викувана в глибокій таємниці "секретна зброя" кинула суперника в замішання, пригнічуючи своєю незбагненністю.

А зовні все було дуже просто. Японці подавали, як новачки, вводили м'яч у гру легким ударом кисті. Здавалося, таку подачу зовсім легко прийняти зверху й одразу ж відпасувати м'яч у лінію атаки. Але тут якраз і починалася зовсім незрозуміла річ, що межувала з чаклунством і всяким чортовинням. Легенько пробитий японцями м'яч раптом, буцымто з чиєїсь волі чи невидимого втручання, починав поводитися в польоті більше ніж дивно. Ледь переваливши через сітку, він змінював напрямок лету й каменем падав униз. Або ж, повільно летючи назустріч гравцеві, що спокійно наготувався прийняти його, без усяких на те причин, хитнувшись убік, опинявся на майданчику суперника. Ці якісь надприродні зміни напрямку пантеличили гравців, породжували у ворога метушню, а то й паніку. А фахівці повторювали на всі лади: "Як?" "Чому?"
...

"Як до м'яча слава прийшла" 1979