Політичні та воєнні події 1917-1918 рр. привели до розпаду імперій та створення нових держав. Постала незалежна Українська держава, проголосила свою незалежність Білоруська Народна Республіка, докорінна зміна влади відбулася в Росії. Конфлікт їх інтересів на територіальному ґрунті був неминучим. В даній статті зроблена спроба розглянути боротьбу новостворених держав за територію північних повітів Чернігівської губернії та ставлення населення краю до тих подій.
У 1917 р. в контексті Української революції постало питання про кордони української автономної республіки, після IV Універсалу — незалежної держави. Північні кордони Чернігівської губернії і повинні були стати державним кордоном з Росією. Спроби встановити ці кордони у 1917 р. досліджував В. Бойко. Він дійшов висновків, що інструкцію Тимчасового Уряду Генеральному секретаріату від 4 серпня 1917 р. про відокремлення від Чернігівщини чотирьох північних повітів — Стародубського, Суразького, Новозибківського, Мглинського — як неукраїнських поставили під сумнів і делегати-селяни Першого Українського губернського з’їзду, і повітові земства та міські думи. Останні стали значно прихильнішими до ідеї приєднання до України (як автономного утворення) наприкінці року після більшовицького перевороту, під тиском громадськості приймаючи рішення прийняти участь у виборах до Українських Установчих зборів [1, с. 11]. Інтуїтивно відчуваючи відмінність між російським та українським політичними процесами, населення північних повітів Чернігівщини схилилися до останнього. Але ж Установчі Збори були розігнані, плебісциту ніхто не проводив, і в подальшому вирішення цієї проблеми переходило в площину військового конфлікту.
Перше пришестя більшовиків до губернії було недовгим. Звільняти Україну від більшовиків за рішенням Берестейської угоди між УНР та державами Четверного союзу прийшли війська Німеччини та Австро-Угорщини. 3 березня 1918 р., підписавши у Бресті мирну угоду з Центральними державами, РСФРР визнала суверенність України. Тимчасово за угодою 4 травня роль кордону між Україною і Росією відігравала демаркаційна смуга («нейтральна зона»). Її південна межа проходила територією Чернігівської губернії через Сураж — Унечу — Стародуб — Новгород-Сіверський — Глухів. Але ця лінія не могла стати постійним кордоном. Українська делегація пропонувала взяти за основу етнічний принцип визначення кордонів. X. Раковський(представляв позицію більшовицької Росії) його відкидав і пропонував проводити плебісцит у кожному окремому населеному пункті.
Падпісвайцеся на наш канал у Яндэкс.Дзэне і будзеце ў курсе новых публікацый і даследаванняў!
Практично в цей же час, у квітні 1918 р., тривали переговори між представниками УНР та проголошеної 25 березня 1918 р. незалежної Білоруської Народної Республіки. Білоруси наполягали, що відправною точкою кордону на сході слід вважати злиття р. Судості з Десною біля м. Грем’яч, а українці — м. Мглин, вважаючи всі північні повіти Чернігівщини своїми. Через декілька тижнів білоруська делегація зверталася вже до нової влади в Україні — гетьмана П. Скоропадського, претендуючи, крім 4 північних, ще на частину Новгород-Сіверського та Городнянського повітів Чернігівщини [2, с. 161-162].
Кореспондент газети «Чернігівська земля» так характеризував цю територію: «більшовізія, таємнича країна прифронтової смуги, край спалених сіл, канібальської ненависті нащадків Пугачова, область найбільш відчайдушної каторжної потолочі, від якої наполовину відхрестилася навіть сама радянська влада. Демаркаційна лінія поблизу Новгород-Сіверського — це щось на кшталт вольного Дону старої Русі, котрий всотує в себе і розлючених бунтарів, і вбивць, що нещодавно затопили Новгород-Сіверський в єврейській крові, та різний люд, що зірвався з шибениці» [3, с. 4]. Підписання офіційних угод за посередництва Німеччини не завадило більшовикам прибрати «нейтральну смугу» до своїх рук, наділивши її адміністративно-територіальним устроєм Радянської Росії.
Практично це означало, що Чернігівських губерній стало дві: одна на основній території Чернігівщини, що увійшла до Гетьманату Скоропадського, до неї додатково були приєднані частини Гомельського, Путивльського та Рильського повітів. За демаркаційною лінією опинились 43 волості Чернігівської губернії, що практично входили до складу Радянської Росії. В нашому розпорядженні є фінансовий документ — кошторис видатків волосних земельних відділів Чернігівської губернії на друге півріччя 1918 р. [4, арк. 61-62]. Порівняння територіального устрою радянської Чернігівської губернії з даними перепису 1917 р. дозволяє виявити, що Мглинський повіт повністю опинився у складі «другої» Чернігівської губернії і був поділений на Мглинський та Почепський, там же опинилися 8 з 12 волостей Стародубського, 12 з 14 волостей Суразького, 6 з 12 волостей Новгород-Сіверського повіту у вигляді Середино-Будського.
Дві Чернігівські губернії жили за протилежним сценарієм. В першій каральні загони відшукували більшовиків, карали співчуваючих їм селян, повертали землі та маєтки поміщикам, здираючи з селян три шкури у вигляді грошової компенсації за збитки. Але цей порядок все ж не міг порівнятися з тим, що відбувалося в другій частині. В чотирьох північних повітах Чернігівщини владу захопив більшовик П.Б. Шимановський, який зі своєю бандою знущався над населенням, грабував і ґвалтував, проводив невмотивовані арешти, звільняв арештантів після отримання викупу, забирав у селян хліб та худобу без будь-якої плати, переконував народ воювати з Українською державою і збирався вводити загальну мобілізацію. 31 березня 1918 р. представники населення Мглинського повіту (1 від 20 осіб) зібралися обговорити питання про приєднання до України та повалення влади рад. Шимановський привів кавалерію та наказав стріляти у народних представників з кулеметів, виставлених у вікнах будинку рад: вбито 6 осіб, поранено 15. Розлючений натовп оточив раду, а коли вийшов Шимановський — його буквально розтерзав. Невдовзі Мглин знову опинився під владою більшовиків. У Суражі антибільшовицьке повстання відбулося 16 квітня 1918 р., але було відразу придушене [5, с. 11-12].
Доповідь Михайла Васильовича Меншова, завідувача повітового земельного відділу Суразького виконкому, визнає: «Поки що ми можемо сміливо сказати, що у боротьбі з буржуазією за землю ми перемогли. З огляду на прикордонне становище, у нас був великий наплив військових частин вкрай підозрілої якості, в результаті чого залишилися банди, котрі і по сей день іноді наводять порядки по-своєму, громлячи і розділяючи все» [4, арк. 2]. Бюджет на більшовицькі нововведення в аграрній справі земвідділи отримували з Москви. А ось кошторису на ліквідацію банд у «нейтральній зоні» радянська влада не виділила. Набіги банд з кримінального елементу, що тероризували місцеве населення, жорстокі тортури та вбивства землевласників, проповідь фізичного винищення «буржуїв», утворення комітетів бідноти з різних покидьків, що під гаслом «соціалізації» грабували селян до чобіт і останньої сорочки включно — все це стало буднями «другої» Чернігівської губернії [6, с. 6] . Не дивно, що новгород-сіверський староста отримав ряд прохань від населення приєднати всю територію повіту до України [7, с. 4]. Причина настроїв населення і рішень органів місцевого самоуправління полягала не в площині національного питання, а в тому, що вони вдовольнилися «більшовізією» і розгулом анархії і воліли за краще обрати міцний режим, що існує в правовому полі.