Вже давно загальновизнаним є той факт, що протягом XVI ст. козацтво було значною мірою явищем не лише українським, але й білоруським, а точніше, що козацтво формувалось в політичних і соціальних обставинах Великого Князівства Литовського. В Білорусі до цього процесу найбільше залучалось населення басейну Припяті і білоруського Придніпровя, тісно пов’язані з козацтвом вже від часу його виникнення. Для історичної Брагінщини важливим був також той факт, що на той час вона входила до складу Київського воєводства, в межах якого і з’явилось козацтво.
Зв’язок Брагінщини з козацтвом забезпечувався і через князів Вишневецьких, які володіли Брагінським замком. Тримаючи у руках декілька українських староств, у тому числі, Канівське і Черкаське, і маючи значні маєтки понад Дніпром, Вишневецькі розглядали Брагінщину як складову частину своїх володінь, котрі простягались від Волині до півдня і сходу тодішньої Київщини (сучасних Полтавщини і Черкащини). Очевидно, що розташована в межиріччі Дніпра і Припяті Брагінська волость давала князям можливість контролювати переміщення своєї продукції, яка річковими шляхами переправлялась на продаж з Київщини на північ — спочатку це були переважно риба, мед і віск, а потім, все більше — і зернові культури.
Князі Вишневецькі в кількох поколіннях, протягом усього XVI і аж до середини XVII ст., були тісно задіяні у справи степового прикордоння. Більшість з них тримали уряди прикордонних старост, насамперед, канівського і черкаського, і мали прямий стосунок до початкової історії козацтва. Як прикордонні старости вони широко користувались послугами козаків для оборони південного кордону Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої. Відповідно до ситуації, вони часто діяли безпосередньо як організатори загонів добровольців, з яких виросла козацька організація. Не випадково, один з Вишневецьких — Дмитро-Байда — вважається засновником Запорозької Січі.
До 1584 р. Брагіном володів близький родич Дмитра — Михайло Олександрович Вишневецький. З юних років цей український магнат «козакував», беручи активну участь у боротьбі проти татар. Після смерті Дмитра Михайлу, як досвідченому воїну, передали уряд канівського і черкаського старости, а пізніше він став ще й сенатором Речі Посполитої. З початком Лівонської війни він активно воював проти Москви.
У 1578 р. король Стефан Баторій призначив Михайла Вишневецького офіційним старшим козацтва, фактичним організатором першого полку козаків на державній службі, набраного для участі у Лівонській війні проти Москви.
Оскільки на той час сусідня Чернігово-Сіверська земля входила до складу Московського царства і кордон Великого Князівства Литовського з Московією проходив неподалік від Дніпра, Брагінщина була прикордонною волостю. Під час війни все литовсько-московське прикордоння логічно перетворилось на зону довготермінового конфлікту, адже Лівонська війна продовжувалась чверть сторіччя — з 1558 до 1583 р.
Падпісвайцеся на наш канал у Яндэкс.Дзэне і будзеце ў курсе новых публікацый і даследаванняў!
Козацький полк на чолі з Михайлом Вишневецьким і Яном Оришовським брав активну участь у війні, діючи на території Чернігово-Сіверщини. Михайло Вишневецький особисто командував своїм військом, яке, крім козацького полку, включало в себе приватні хоругви і шляхетське ополчення. Відповідно до традицій свого часу, він використовував власні маєтки для мобілізації і постачання війська. Тому Брагін також слугував однією з прикордонних баз для утримання. Так, останній похід загону Михайла Вишневецького і козацького полку вглиб Сіверщини розпочався у серпні 1581 р. від Чичерська і закінчився на початку жовтня поверненням саме до Брагіна [1, с. 110-111].
Тому, зовсім не випадково, у першому відомому козацькому реєстрі 1581 р. згадуються десять вихідців з Брагіна: Бенедик, Василько, Гермуля, Денис, Дмитро, Іван, Іван Панькевич, Мисько, Степан і Супрун. Насправді, можливо, що у цьому реєстрі їх було значно більше, оскільки не всі козаки вказували місцевість свого походження, називаючи лише прізвища або прозвища. У реєстрі присутні вихідці і з найближчих до Брагіна околиць — Любеча, Чорнобиля, Мозиря, та міст, містечок і місцевостей сучасної Білорусі — Гомеля, Пінська, Турова, Слуцька, Бобруйська, Рогачова, Давид Городка, і навіть значно віддаленіших віддалених від України Бихова, Могильова, Мстиславля, Мінська, Новгородка, Полоцька і Вільна [2, с. 40-43].
Ці дані є яскравим свідченням активної участі білоруського населення у формуванні українського козацтва. Для мешканців Брагінщини додатковим заохоченням до вступу в козацький полк була приналежність Брагіна Вишневецькому, так само як для чисельних у цьому списку черкащан і канівців. Михайло Вишневецький був магнатом загальноукраїнського масштабу, мав можливість для агітації на державну службу як серед неурядового козацтва, так і серед населення загалом, але найлегший для нього шлях полягав у залученні надійних і перевірених людей із своїх володінь. Тому не випадково, що принаймні двоє брагінців — Денис і Васько — потрапили до командно-штабної частини реєстру.
Після закінчення Лівонської війни козаки з полку Вишневецького отримали суспільні привілеї від короля Стефана Баторія, і з цього почалась історія реєстрового козацтва. Відповідно, брагінці належали до першого і спочатку дуже нечисельного суспільного стану козацтва, визнаного державою.
Очевидно, що брагінці залишались в козацькому середовищі і надалі взяли участь у перших козацьких повстаннях проти Речі Посполитої. Уже під час повстання Криштофа Косинського 1591-1593 рр. козаки поширили свій контроль на всю Київщину. З літа 1594 р. козацькі загони поволі проникають вглиб Великого Князівства Литовського аж до Мінського повіту. Основною справою, якими займались козаки на цих територіях, було вибирання «стацій». Це був звичний для Речі Посполитої спосіб утримання війська на державній службі, присвоєний собі козаками. Вони брали з маєтків місцевих землевласників продукти харчування і все необхідне для забезпечення війська, а також вербували нових товаришів до своїх лав. У своїх листах козацькі командири неодноразово вказували, що частина їхнього товариства походить безпосередньо з Білорусі.
У квітні-травні 1595 р. на білоруських землях, дійшовши аж до Бобруйську, «гостював» козацький старший Федір Полоус зі своїм загоном. Місцева влада відмовляла литовських гетьманів від застосування сили, побоюючись збитків від військових дій. І дійсно, у червні 1595 р. козаки відійшли до Києва, не причиняючи ніяких «шкод». У цьому контексті, серед місцевостей, на яких перебували козаки Полоуса, литовський гетьман Криштоф Радзивілл згадує Мозир та Брагін [3, с. 152].