Один з героїв Української революції середини XVH ст. Мартин Небаба з’явився на історичній арені 1648 р., як-то кажуть, нізвідки — його довоєнна біографія являє собою майже суцільну білу пляму. Сучасник, польський історик Я. Рудавський, з погордою назвав М. Небабу «людиною без роду, без ймення», очевидно, натякаючи у такий спосіб на його посполите походження (якщо, звичайно, це не банальна риторична фігура) [1, s. 57]. Невідомий польський автор кінця 60-х — початку 70-х рр. XVII ст., працю якого видав К. Вуйцицький, стверджував, буцімто Небаба був «родом з Коростишева», що на Житомирщині [2, s. 101]. Щоправда, він навів інше ім’я — Антон, і це згодом породило плутанину і численні непорозуміння. Відтак, ще й досі на сторінках історичних досліджень «співіснують» два Небаби — Мартин і Антон. Ми поділяємо думку В. Липинського, який вважав, що анонімний хроніст (чи видавець?) схибив і помилково назвав Мартина Небабу Антоном. Принагідно зауважимо, що в «Актовій книзі Житомирського гродського уряду 1609 р.» згадуються піддані панів Проскур Юско і Мишко Небабичі з містечка Корнина, розташованого неподалік від Коростишева [3, с. 130].
Як відомо, початковий етап Української революції вкрай схематично й фрагментарно відображений в історичних документах, відтак достеменно відстежити перебіг подій, діяльність окремих підрозділів козацького війська та їх керманичів досить важко, а часом просто неможливо [4, с. 327]. Тим не менше, поодинокі й часом суперечливі згадки про М. Небабу (здебільшого у наративних джерелах) дають підстави гадати, що він належав до числа тих ватажків, яких Б. Хмельницький влітку 1648 р. «розослал… на всі сторони: на Білую Русь, на Сіверщизну, на Поліссє, на руську Подоллю, на Волинь з козаками, до которих на венцей хлопства в’язалося» [5, с. 121]. Загін М. Небаби разом з іншими підрозділами, очевидно, діяв під загальною орудою П. Гловацького, а потім М. Гладкого на терені Полісся від Стародуба на сході до Пінська на заході. Тамтешня українська і білоруська людність також повстала проти шляхетського панування й допомогла козакам оволодіти Гомелем, Лоєвом, Брагином, Мозирем та іншими містами і містечками.
У вересні 1648 р. ситуація на півночі України серйозно ускладнилася — виступило в похід литовське військо, що мало на меті приборкати повстання у Білорусі й витіснити звідти козацькі загони. З «легкої руки» М. Костомарова, який сприйняв на віру і довільно скомпонував непевні відомості, що містили джерела польсько-литовського походження, в історичній літературі набула поширення версія про загибель М. Небаби під час оборони бунтівного Пінська на початку жовтня [6, с. 239-240]. Гіпотетично він міг знову опинитися у цьому регіоні, щоб з іншими козацькими ватажками зупинити або хоча б затримати переможний наступ литовської армії. Однак невідомий автор докладної реляції про «пінську катастрофу» (за деякими даними тут загинуло близько 14 тис. чоловік) взагалі не наводить імен козацьких керманичів [7, с. 31-38], а добре поінформований А. Коялович згадує лишень одного з них — М. Гладкого [8, р. 21-25]. Наприкінці жовтня загони, що вели боротьбу на українсько-білорусько-литовському порубіжжі, приєдналися до війська Б. Хмельницького, який з-під Львова прямував до Замостя.
Падпісвайцеся на наш канал у Яндэкс.Дзэне і будзеце ў курсе новых публікацый і даследаванняў!
Після укладання перемир’я гетьман прибув до Києва і приступив до реалізації свого державотворчого проекту. На звільнених теренах запроваджувався новий адміністративно-територіальний устрій. Одним з перших на Лівобережжі було створено Борзенський (Борзнянський) полк, який очолив М. Небаба. Водночас привертає увагу той факт, що в документах першої половини 1649 р. його називають не тільки борзенським, але і батуринським, і почепським полковником. Правдоподібно, на відміну від Борзенського, Батуринський і Почепський полки являли собою не військово-адміністративні, а суто військові (до того ж, можливо, тимчасові) формування, що перебували під орудою М. Небаби.
Між тим, литовський гетьман Я. Радзивілл продовжував каральні акції на півдні Білорусі, маневруючи у небезпечній близькості від умовного українського кордону. З огляду на це, у березні вздовж лівого берега Дніпра до гирла Сожу було підтягнуто значні сили на чолі з М. Небабою та А. Горкушею. Наприкінці квітня «з 2500 козаків і з великим числом досвідченої піхоти» М. Небаба зайняв Гомель. Обійшлося навіть без збройної сутички — як засвідчив сучасник, козаків до Гомеля запросили тамтешні міщани, відмовившись постачати продовольство литовському війську [9, с. 383, 391; 10, с. 211-212]. Однак невдовзі гомельську залогу довелося евакуювати, бо в травні-червні Я. Радзивілл помітно активізував свої дії у Білорусі. Козаки І. Голоти і П. Гловацького зазнали відчутних поразок під Загаллям і Річицею [11, с. 179]. Можливо, на цьому ж фронті перебував і М. Небаба — в усякому разі «Історія русів» містить розповідь про те, як його загін потопив «множество обозов с запасами» під час форсування Прип’яті литовською армією [12, с. 89].
У цей відповідальний момент Б. Хмельницький зробив несподівану рокировку: наприкінці червня М. Небабу було відкликано на Правобережну Україну, під Збараж, а його місце заступив київський полковник М. Кричевський, який ціною значних втрат і власного життя наприкінці липня 1649 р. зупинив подальше просування Я. Радзивілла вглиб України.
Після укладення Зборівського миру гетьманська адміністрація заходилася довкола складання 40-тисячного козацького реєстру. Водночас відбулися зміни в адміністративно-територіальному устрої та нові кадрові призначення. Вочевидь, саме у цей час М. Небаба очолив Чернігівський полк. Власне, відтоді і розпочинається «історичний», себто засвідчений автентичними джерелами, період у його біографії.
Чернігівський полк був розташований на північно-східному кордоні Української козацької держави і безпосередньо межував з Великим князівством Литовським та Московським царством. Відтак, тамтешньому полковникові доводилось бути не тільки вояком і адміністратором, але й дипломатом. Факти свідчать, зокрема, що М. Небаба підтримував контакти з Я. Радзивіллом та іншими литовськими можновладцями і, очевидно, мав задля цього належні повноваження від гетьмана. Загалом на литовському напрямі зовнішньої політики тривала складна і суперечлива гра. Уникнути безнадійної війни на два фронти і нейтралізувати військову потугу Литви можна було двома шляхами: гарантувати їй спокій або — навпаки — змусити зосередитись на власних проблемах, спровокувавши масштабні заворушення на соціальному грунті. Остаточного вибору Б. Хмельницький так і не зробив і в залежності від військово-політичної кон’юнктури волів (чи мусив) комбінувати обидва варіанти розвитку подій — дипломатичний і мілітарний [13, с. 72-76]. Заручником цієї політики, зрештою, виявився саме М. Небаба.
Головне завдання чернігівського полковника полягало у захисті північного кордону козацької держави, звідки їй повсякчас загрожувала армія Великого князівства Литовського. Згідно із стратегічним задумом Б. Хмельницького, Чернігівський полк у взаємодії з Київським та Ніжинським мав прийняти на себе ймовірний удар Я. Радзивілла, зупинити його на дніпровському рубежі й убезпечити в такий спосіб козацьке військо на Правобережжі від прориву на фланзі й удару з тилу.
На початку 1651 р. під проводом М. Небаби було зосереджено майже 20-тисячне військо, що базувалося в укріпленому таборі поблизу Ріпок. Передові частини пильнували переправи на Дніпрі та Сожі, а наказний полковник С. Окша, «висланий от его милости пана полковника Мартина Небаби», отаборився у Стародубі. Нервова, напружена атмосфера на кордоні час від часу призводила до збройних сутичок. Так, у травні 1651 р. козацька сотня була розбита під Яриловичами, а литовський загін зазнав поразки поблизу Сожу [14, с. 25]. На початку червня козаки М. Небаби оточили Гомель. Сам полковник згодом у листі до Я. Радзивілла провину за порушення спокою у регіоні перекладав на гомельську залогу, яка, мовляв, спровокувала інцидент. Проте, як слушно зауважив М. Грушевський, «розміри виправи на Гомель виходять далеко за рамці такої пограничної карної експедиції». Очевидно, йшлося про інше — зірвати похід литовської армії в Україну, а в разі успіху здійснити рейд у напрямі на Бихів.