Таксі зупинилось і водій повідомив Лідії суму до оплати. Вона простягнула йому купюру та через хвилину забрала решту. А потім із важким серцем відчинила дверцята. Водій дістав із багажника її валізи. Він посміхнувся їй та побажав гарної дороги. Лідія подякувала та зайшла в середину вокзалу. До відправлення було ще 20 хвилин, тому вона присіла на лавочку та дістала із сумки квиток на Hyperloop до Львова та свої документи. Вся іронія була в тому, що із окраїни Києва по пробкам Лідія їхала до вокзалу трохи більше години, а Hyperloop доставить її із Києва до Львова за 35 хвилин.
Лідія добре пам’ятала, як два роки тому прибула в Київ також на Hyperloop. Вона, дівчина із невеликого містечка у Львівській області, тоді вперше побачила це диво техніки та була вражена, що поїздка займає трохи більше, ніж півгодини. Отже, щоб здійснити свою мрію потрібно тільки наважитись та зібрати речі. Тоді Лідія була на всі сто відсотків впевнена, що саме досвід роботи Києві допоможе їй згодом відкрити власну клініку в Львові.
Тому ще кілька тижнів до закінчення інтернатури, яку вона проходила в одному маленькому селі, Лідія почала готуватись до переїзду в Київ. На перший час їй вдалось орендувати кімнату на окраїні Києва у старенької жінки, яка жила в сусідній кімнаті. Проте, коли вона заїхала в кімнату, то виявилось, що вона буде жити із ще однією дівчиною. Тоді Лідія подумала, що це всього на всього на кілька тижнів, ну максимум на місяць.
А потім почалась черга безкінечних співбесід, які вона проходила разом із ще декілька десятками таких же дівчат. Після четвертої спільної співбесіди, дівчата роззнайомились та почали розповідати із яких куточків України вони приїхали. У всіх були схожі історії, вони важко навчались, щоб потрапити в медичний, інтернатуру проходили в маленькому селі, а їхні керівники були пенсіонери.
Через два місяці Лідії довелось влаштуватись санітаркою в дім пристарілих, який знаходився неподалік від Києва. Але вона все одно продовжувала намагатись влаштуватись в приватну клініку. А через рік Лідія почала пробувати влаштуватись у державні лікарні, які були доведені майже до ручки. Але не зважаючи на те, що лікарів у них змушували працювати майже за мінімальну зарплату у практично післявоєнних умовах, місць там не було без потрібних знайомств.
А кілька днів тому, сусідка Лідії привітала її із тим, що вона вже два роки живе у Києві. Це так сильно шокувало Лідію. Невже минуло аж два роки, а вона й досі не змогла влаштуватись в лікарню? Тоді Лідія зрозуміла, що ще трохи і втратить необхідну кваліфікацію. Тому негайно придбала квиток на Hyperloop до Львова, в надії, що зможе знайти місце лікаря там.