Пантелеймон Куліш – Національний ідеал
Як налягло на Русь татарське лихоліттє,
Зісталося в Києві немовби тілько сміттє.
На Клязьму й на Москву позабігали люде
І визирали, хто з Киян туди прибуде.
І всі, що руської єдиності жадали,
На Клязьму й на Москву помалу прибували.
І засвітився світ по застумах московських,
І надив буйтурів до себе запорозьких.
І покидаючи свою руїнну дикость,
Вбачали під Петром імперії великость.
Імперія, се власть була над ворогами,
Над Ханом, Турчином, Литвою і Ляхами.
Боявсь про Чигирин султан і споминати,
Давай
на Буджаки необзир утікати.
Ляхва з Литовцями не раз укурі бита,
Під плахтою в жінок ховала єзуїта.
І що б там ні було гіркого на Вкраїні,
А густо забуяв наш нарід на руїні.
Де нас десятками за Паліїв лічили,
Там мільйонами край рідний ми осіли.
Навчили ми Ляхву латину занедбати,
Польщизною листи й літописи писати.
Так само й Москалю живу вказали мову
І привели його ід пушкінському слову.
Собі ж добро своє найкраще приховали:
Про рай, свій рідний край, з Тарасом
заспівали.
Та пісня по Урал і Волгу розлилася, –
Стара в ній русчина з новою понялася.
Тепер Боянська Русь козацтво занедбала,
Руїнним полом’єм хвалитись перестала.
І буде знов її той дух животворити,
Що із Ляхви й Москви умів людей зробити.
Той дух, що всю Ляхву одвадив од латини,
Статарену Москву – од нагинання спини.
Колись до Києва тягли народи многі, –
Од Волхова, Карпат, Тмуторокані, Волги.
Свобода їх узлом в’язала побратимським,
Як средиземний мир під славним царством римським.
Уставши з попелів козацької руїни,
Кликнімо до синів славненької родини:
Озвітеся, брати, з восходу і з заходу
До неприязного всім деспотам народу.
Під себе ми своїх сусід не підгортали,
Над гегемонію свободу прекладали.
Без єзуїта Лях, Москаль без бюрократа
Зустріне серед нас приятеля і брата.
Топімо ж у дніпрі ненавись братню, дику,
Спорудьмо втрьох одну імперію велику.
І духом трьох братів освячений диктатор
Нехай дає нам лад свободи імператор.
Попробуйте опровергнуть!