Сьогодні буде доволі незвичний експеримент – стаття українською. Хоч Яндекс і російськомовна платформа, ніде в Правилах обмежень щодо мови публікації я не зустрів. Що не заборонено, то дозволено. Поїхали.
Тема звична для багатьох українців – міграція. Не секрет, що деякі вважають нашу країну суспільством мігрантів: діючих або потенційних. Мовляв, хто не виїхав за кордон, при будь-якій можливості обов’язково виїде. Справжні патріоти якщо і залишилися, то їх з року в рік меншає.
Важливо розрізняти міграцію історичну та вимушену. За останні сто років з території України було як мінімум дві хвилі міграції – у Першу та Другу Світову війни відповідно. Ставалося, що сім’ї опинялись по різні боки кордону і частина родичів опинялась далеко один від одного. При найменшому шансі на об’єднання ним користувались. Така міграція розповсюджена в країни з сильною українською діаспорою – Сполучені Штати Америки та Канаду.
Вимушена міграція викликана незадовільними умовами життя. Війни сьогодення, безробіття, політичні чи релігійні переслідування. В пошуках кращої долі люди виїжджають за кордон в нікуди, спираючись тільки на самих себе. Ця міграція – велике зло для країни та суспільства.
Також я розрізняв би міграцію у країни ближнього та далекого зарубіжжя. Під державами ближнього зарубіжжя розуміємо країни колишнього соціалістичного блоку. Тут мігрантам легше пристосуватись до нових умов. Практично немає мовного бар’єру, здебільшого зрозумілий менталітет, у суспільствах багато мешканців, що пам’ятають часи Радянського Союзу. Водночас очікувати якихось пільг від місцевих не доводиться, треба одразу доводити свою конкурентоспроможність.
Мігранти в країни далекого зарубіжжя – США, Канаду, Південну Америку – стикаються, перш за все з проблемою мови. Навіть якщо людина вчила англійську у школі, все одно вона буде погано розуміти простого американця, нюансів дуже багато. Дітям у цьому разі легше, вони навчаються швидше. Однак є у цього виду міграції й очевидний плюс – єдність людей. Тут тебе завжди підтримають та деякий час будуть супроводжувати в усі громадські місця. Поруч зі співвітчизниками адаптація проходить легше.
Якщо казати про добровільну міграцію, то моя думка полягає в наступному. Є такий вислів: «Де народився, там і згодився». В нашому світі масової глобалізації він працює лише почасти. Фактично людина може за день опинитися на іншому континенті та розпочати там нове життя. Не користуватися цією нагодою я вважаю дурістю. Але треба розуміти своє місце та не забувати коріння. Зараз я дивлюся YouTube-канал американського далекобійника, який народився в Росії, та в підлітковому віці опинився в Сполучених Штатах. Зараз він доволі успішна людина, має будинок та велику сім’ю. Він чудово розмовляє російською, його діти також російськомовні, що не заважає їм інтегруватися в американське суспільство. Чи хоче він повернутися на Батьківщину? Так, звісно хоче. Але тільки тоді, коли там будуть умови для розвитку дітей, співставні з американськими. Зараз такого немає та найближчим часом навряд чи щось зміниться. Цю позицію я вважаю вірною. Людина зробила свій вибір, вона несе відповідальність за нього. Які можуть бути питання.
Також декілька слів хочу сказати про вимушених мігрантів. Не раз стикався з тим, що переселенці (а саме вони складають переважну більшість) вимагають від місцевої влади особливих умов та преференцій. Це не залежить від країни міграції, ситуація однакова всюди. З одного боку, я розумію цих людей. Вони втратили все та знаходяться в шоці. Безумовно, вони потребують допомоги. Однак, ця допомога повинна бути не постійною та добровільною. Вимагати щось – це велика помилка. Так ви прихильність місцевих точно не отримаєте. Вони тут хазяйнують, ви прийшли до них в гості. Як відомо, особисті проблеми завжди тяжчі, ніж чужі. Скромність, працьовитість, повага до оточуючих: це запорука добрих відносин.
Існує ще одна позиція щодо міграції, яку я прочитав в одному фантастичному романі. В скрутні для країни часи її населення повинно об’єднуватися та давати відсіч ворогам. Неважливо, зовнішня ця загроза чи внутрішня. Якщо народ розбігається – це вже не країна, бо немає єдності. А тепер давайте помріємо. Припустимо, що країна здолала кризу та стала успішною. Життєві умови там покращилися. Мігранти з усіх куточків світу почали повертатися на «історичну Батьківщину». Варто їх пускати? Це дуже болюче питання, але з позиції здорового глузду – не варто. Це люди, які не зробили нічого для своєї країни, але вважають, що мають право користуватися її благами. Вибачте, але ні. Хтось може сказати, що багато мігрантів допомагають грошами рідній державі. Але при цьому мешкають у безпеці, віддаючи лише частину доходу. Різниці немає ніякої.
Ось така стаття вийшла. У майбутньому можливе повторення експерименту. Практикуватися в мові мені точно не завадить. Хай вам щастить!
