Как-то раз мы поехали на внедорожнике в одной южной стране на экскурсию. Двигались по неизвестным нам местам. Район чрезвычайно престижный и красивый. Мы ехали мимо гор и дубовых, сосновых лесов, мимо полей, рек и водопадов. Страна субтропическая, но на высоте двух километров над уровнем моря стали появляться наши берёзы и ёлки. Поднялись в альпийскую зону, где в зимние месяцы функционировал горнолыжный курорт с подъёмниками, ресторанами и гостиницами. Мы путешествовали по принципу: "едем - пока едем"... Пока совсем не устанем или пока не кончится бензин.
И вот при приближении к зоне дорогих вилл и гостиниц перед нами возникла дилемма: дорогу нам преградили несколько бесноватых волкодавов, прыгающих прямо всем корпусом на автомобиль и грозно рычащих. Дорога стала ужасной. Вдоль дороги валялись хаотично поваленные ураганом стволы деревьев. А мы погружались в мелкий зыбучий песок.
Мы потихоньку тонули. Тут пришло озарение, что если сейчас здесь внедорожник застрянет, то потом эти псы не дадут нам выйти и употребят нас без гарнира. Стали пятиться назад и потом свернули к перешейку через озеро. Кругом по берегам стояли знаки - запретная зона.
В воде плескались цапли, пеликаны и барахтались весёлые черепашки.
Мы переехали по смешному дощатому мостику и стали двигаться по узкой грунтовой тропе между двух озёр. Навигатор показывал в конце этой тропы через километр выход на нормальную дорогу.
Я шутя спросил наших:
- А вы не боитесь, что там сейчас в конце этой тропы окажется металлический забор, с закрытыми воротами?
Через километр оказалось, что там действительно железный забор и ворота на замке. А за воротами прекрасная дорога...
Но ещё стоит знак: "Территория тюрьмы"...
А в двухстах метрах вышки с часовыми. При этом сорокаградусная жара и очень хочется пить. А вода вся кончилась...
Что нам делать? Въехать на территорию нам нельзя. Пятиться раком назад по узкой грунтовке больше километра - можем угодить колесом в камыши и озеро.
Стали пытаться развернуться на трёхметровом пятачке возле ворот. Отодвинули полутонные глыбы от столбов в воду, чтобы расширить себе плацдарм. В итоге автомобиль как часовая стрелка развернулся по циферблату. И мы, радостно давя на газ, запрыгали как козлики назад по перешейку. Домой вернулись усталые, но свободные, без наручников...
А на следующий день в местных газетах появились статьи:
" Зачем русские террористы группой атаковали на внедорожнике местную тюрьму?"
И пестрели наши фотографии...
Їдемо - поки їдемо
Якось раз ми поїхали на позашляховику в одній південній країні на екскурсію. Рухалися по невідомих нам місцях. Район надзвичайно престижний і красивий. Ми їхали повз гір і дубових, соснових лісів, повз полів, річок і водоспадів. Країна субтропічна, але на висоті двох кілометрів над рівнем моря стали з'являтися наші берези і ялинки. Піднялися в альпійську зону, де в зимові місяці функціонував Гірськолижний курорт з підйомниками, ресторанами і готелями. Ми подорожували за принципом:"їдемо - поки їдемо"... Поки зовсім не втомимося або поки не скінчиться бензин.
І ось при наближенні до зони дорогих вілл і готелів перед нами виникла дилема: дорогу нам перегородили кілька біснуватих вовкодавів, що стрибають прямо всім корпусом на автомобіль і грізно гарчать. Дорога стала жахливою. Вздовж дороги валялися хаотично повалені ураганом стовбури дерев.
А ми занурювалися в дрібний хиткий пісок. Ми потихеньку тонули.
Тут прийшло осяяння, що якщо зараз тут позашляховик застрягне, то потім ці пси не дадуть нам вийти і вживають нас без гарніру. Стали задкувати назад і потім згорнули до перешийка через озеро. Кругом по берегах стояли знаки-заборонена зона. У воді плескалися Чаплі, пелікани і борсалися веселі черепашки. Ми переїхали по смішному дощатому містку і стали рухатися по вузькій грунтовій стежці між двох озер. Навігатор показував в кінці цієї стежки через кілометр вихід на нормальну дорогу.
Я жартома запитав наших:
- А ви не боїтеся, що там зараз в кінці цієї стежки виявиться металевий паркан, з закритими воротами?
Через кілометр виявилося, що там дійсно залізний паркан і ворота на замку. А за воротами прекрасна дорога...
Але ще стоїть знак:"територія в'язниці"...
А в двохстах метрах вишки з вартовими. При цьому сорокаградусна спека і дуже хочеться пити. А вода вся скінчилася...
Що нам робити? В'їхати на територію нам не можна. Задкувати раком назад по вузькій грунтовці більше кілометра-можемо догодити колесом в очерети і озеро.
Стали намагатися розвернутися на триметровому п'ятачку біля воріт. Відсунули півтонні брили від стовпів у воду, щоб розширити собі плацдарм. У підсумку автомобіль як годинникова стрілка розвернувся по циферблату. І ми, радісно давлячи на газ, застрибали як козлики назад по перешийку. Додому повернулися втомлені, але вільні, без наручників...
А наступного дня в місцевих газетах з'явилися статті:
"Навіщо російські терористи групою атакували на позашляховику місцеву в'язницю?"
І рясніли наші фотографії...
