Хто такі мольфари, звідки ведуть свої стежки? Яке походження має дана назва? Що ми знаємо про сакральні предмети карпатських жерців - мольфи? Чому мольфарів в Карпатах на сьогоднішній день майже не залишилося?
З давніх-давен в Карпатах живуть люди, які володіють досконалими знаннями про Людину, тонко відчувають Всесвіт і Природу, можуть у стані трансу спілкуватися з душами померлих та виліковувати тяжко хворих. Їх називають по-різному: ворожбитами, відунами, віщунами, цілителями, відьмаками, чарівниками, примівниками, кудесниками, хмарниками, планетниками, мольфарами... В Карпатах слово "мольфар" побутує, в основному, у гуцулів, воно оповилося різноманітними легендами і стало асоціюватися із карпатськими шаманами. Вперше, в Україні про мольфарів заговорили після виходу повісті Михайла Коцюбинського “Тіні Забутих Предків”, котра відразу стала класикою української літератури, ще пізніше — після екранізації цього твору грузинським режисером Сергієм Параджановим, якого захопив світ гуцульських традицій. З великою пошаною завдячуємо їм обом за величезний внесок в українську культуру, завдяки чому цілий світ дізнався про цей загадковий субетнос, гуцулів глибоко шанують і поважають. Ось, як про карпатських відунів розповідає сам мольфар, знахар, уродженець села Верхній Ясенів, покійний Михайло Михайлович Нечай (1930-2011):
“...Основна могутність мольфара у його словах та співах. Мольфар здатний творити як добро, так і зло. Кожному мольфару притаманний свій неповторний, так би мовити, стиль роботи. Деякі з них народжуються з магічними знаннями, тобто є мольфарами по спадку, які передаються з покоління в покоління однієї родини. Інших вчать. Одні оволодівають чорною магією, другі — білою... Це є мінус і плюс як штепсель, тут плюс, а тут мінус - це чорні і світлі сили і між ними йде боротьба. З цього починається життя, цим воно і продовжується. Мольфар має бути глибоко духовною особистістю, так як він звертається до Бога та небесних сил з проханням про допомогу. Якщо мольфар чинить неправедно і порушує закони Природи, він може бути позбавлений магічних можливостей… Я хочу знайти учня, але досі ще не зустрів такої людини. Він повинен людей любити, природу, а не гроші. А де ж такого дурня знайти, адже сьогодні навіть діти гроші люблять. Чесно кажучи, я вже знаю дату своєї смерті. Знаю, від чого помру, але сподіваюся, що до того часу з'явиться все ж людина, у якої є покликання стати мольфаром. Без нього нашій традиції - кінець”.
Де селилися ворожбити? Переважно, на окраїнах високогірних сіл, біля стрімких потоків чи скель, де важко було доступитися, адже для того, щоб мольфарити карпатським шаманам потрібен був спокій. Проведення магічних практик вимагають неабиякого душевного стану та концентрації. Михайло Нечай: "Раз на рік на дванадцять днів я захожу у печеру і складаюся там як у лоні матері дитина. Я повністю розчиняюсь, виключаю пам’ять, дихання і залишаюсь там без руху, їди та води. Якби хто перевірив мій пульс то подумав би, що я мертвий. Для цього потрібне довге тренування. Роками я займався, щоб досягти цього. Нащо воно треба? На протязі року люди приходять із злоякісними вібраціями свого горя і все це іде на мене. Я поглинаю це все. Щоб від всього цього очиститься я роблю «заземлення» у печері. Якщо б хто нетренований зі мною пішов, то він би звідти вже не вийшов." Часто доводилось долати немалі дистанції тим, хто хотів зустрітись з примівником віч-на-віч - переходити через бурхливі потоки річок Тиси, Прута або Черемошу, добиратися напівзруйнованими підвісними кладками, і аж тоді за безлюдними гірськими кам'янистими стежками з'являлась ґражда мольфара...
Однак, мольфари не були відлюдниками, як їх завше описують. Жили з жінками - ті допомагали їм по господарству, приятелювали з односільчанами, уміли бути щирими, вірними і відвертими друзями, порадниками, хоча скривдити себе теж не дозволяли. У гуцулів збереглося чимало легенд про боротьбу мольфарів з демонами та іншими міфічними істотами, де мольфар виступає не як покірний раб, слуга, а як переможець і охоронець, повелитель неприродніх сил. «Йик мольфар шось робит, то він каже: Невольни би тьи втьила! Ти мині досолив! Я тебе за то сушу, я тебе колю, я тебе печу. Я хочу, аби ти так почорнів йик дим, абис так усох, як усихає підпаленая деревина, хоть вона нї сира и не суха, а така завйила!» (В.Шухевич, «Гуцульщина»). Як виглядали чаклуни з Карпат? Не всі були похилого віку, в народі їх знали по-різному: дужими, вусатими, бородатими, з важким поглядом, оповитими чорним або рудим волоссям, у косматій гуні. Іноді їх неможливо упізнати – чи то вуйко, чи старець. Через те, багато хто споріднює їх зі старослав’янськими волхвами. Зрештою, Олег Гуцуляк у своїй книзі «Пошуки заповітного царства» наводить читача на цікаві роздуми: відомі нам слов’янські волхви – це, можливо, карпатська жрецько-шаманська група кельтів – волохи (галл. Volcae), пов'язана з тотемом вовка, які мігрували з Італії (Влохії) у Карпати. Тут вони осіли і асимілювали частину балканських етносів, утворивши цілу націю – романи (римляни, від Roma - Рим) та заснувавши своє царство Валахію.
Доповнює образ карпатського мага - чорний кіт. За життя Михайло Нечай не раз казав, що жодні коти, окрім чорних у нього не приживаються. Бо тварини саме цього кольору, і взагалі коти, допомагають відунам у їх таїнствах. До гостей дідусь, зазвичай, виходив не сам, а зі своїм котом Млинцуром. І не дивно, тому що кіт тонко відчуває біополе людини, її енергетику, наміри, захищає господаря від вроків та інших псувань. Цікаво, що після смерті Нечая, кіт Млинцур кудись зник.
ТИПИ КАРПАТСЬКИХ МОЛЬФАРІВ
За типом енергій, мольфарів можна класифікувати на «сонячних» і «місячних» та за видами діяльності на: